Світ, який ще минулої миті здавався цілком нормальним, перевернувся з ніг на голову.

12,7-міліметрові крупнокаліберні кулі летять з характерним противнющим свистом і здатні наскрізь пробити захищену бойову машину. Жоден бронежилет не стримає смертоносного заліза цієї «породи». Будь-яка тверезомисляча людина (якщо взагалі хтось здатен думати у першому бою), почувши ворожий НСВТ, пірнула б на дно окопу. Але в бійця турботи були інші: почути на слух, глянути в оптику, оцінити напрямок і відстань, звідки працює це падло?

За декілька секунд командир отримає доповідь і віддасть наказ. Пройдуть миттєвості, довгі, наче життя, і «послання-відповідь» адекватного калібру надійно «заспокоїть» кулемет орків разом з розрахунком. «Мабуть, злякалися», – скромно прокоментує герой раптове припинення активності ворога.

Зрештою, про те, як разом із товаришами відбивав атаку російських бойовиків, він розповідатиме так само скромно, з легкою іронією. Не любить старший солдат говорити про війну. А жартувати любить, бо знає: гумор підтримує віру побратимів. А очі видають серйозність і біль, які привели героя до війська. А ще – глибоку порядність, що не дозволяє стояти осторонь чи відсиджуватись у тилу. Такий він, старший солдат 53 Окремої механізованої бригади з позивним «Шахтар».

Старший солдат «Шахтар»:

Воюю недавно. Почав лише цього року. Мої обов’язки на цій позиції? Спостерігати і не допускати ворога. Було таке, що лізли, намагалися здійснити прорив. Стараємося не пустити ворога далі.

Чи результативно стараємось? Звичайно. Інакше нам не можна. За нами діти наші!

Так. Маю двоє дітей – трьох і семи років. Уже розуміють, де я, тому вже й із садочку запитують, де батько? Як батько? Підтримують. А як без цього? Без їхньої підтримки було б взагалі важко.

Чи скучає дружина? Дуже і хвилюється за те, щоб прийшов живим. Іноді, коли можна, стараємося спілкуватись. Подзвонити, поговорити.

Обманюєте, що все добре? Так. Без цього не можна (сміється – прим. авт.). Для чого їй зайві нерви? Щоби передчасно посивіла? Для чого воно треба?

Як пережив перший обстріл? По нас працював УТЕС (НСВТ – прим. авт.) Крупнокаліберний кулемет і гранатомети. Природно, перше відчуття – бажання подивитися, звідки. Це перше, що було, – побачити, вирахувати звідки він працює, щоб знати, щоб не було більше ексцесів у майбутньому.

Що сталося після цього? Нічого. Дали їм відповідь і на цьому все закінчилося. Вони затихли, бо злякались, мабуть (іронічно усміхається – Прим. авт.)

Чи страшно було? Ну як сказати. Не страшно, по-моєму, тільки безсмертним. У кожної люди є страх. Річ у тім, що свідомо мені страх як такий відомий, оскільки я колишній шахтар, сім років в шахті пропрацював. Тому, що таке страх – знаю. Що таке втрати і що таке «темне і страшне» – мені добре відомо. Тож якось так, пережив. Плюс командування допомогло і хлопці теж підтримують постійно, оскільки я тут перший раз.

Що спільного між колективом шахти і взводом? Дружність. Згуртованість. Ми – як вулик, як рій. Один робочий колектив – він є, і все.

Як почалася для мене війна? Погано. Війна почалася для нас тим, що підірвали електростанцію і ми три доби просиділи в шахті. Не могли піднятися на поверхню. Цим для нас почалася війна. Всі наші дружини зібралися на шахті, а нас не могли звідти дістати. Цим-от почалася війна. Не зовсім хорошим.

На службу пішов добровільно, тому що набридло. Скільки можна, щоб вони (проросійські бойовики – прим. авт.) тут творили свої «чудеса»? Досить уже!

Плани на майбутнє? Поки продовжувати службу. А далі – поживемо – побачимо. Не можна загадувати наперед.

Заповітне бажання? Щоби закінчилась ця війна пошвидше.

На яке закінчення погодився б? Цілісна Україна. І Крим також!

Побажання бойовим побратимам? Удачі, натхнення і здоров’я! А інше все буде!