Багатьом, хто пожив у СРСР, були відомі слова радянського диктатора Сталіна – «Кадри вирішують все». Або приписуваний йому ж вислів «Є людина – є проблема. Нема людини – нема проблеми». Але, як у нас заведено, ми цитуємо тільки одне речення, опускаючи наступне, заради якого все й говорилося. Так-от, у Сталіна далі йшла така фраза: «Ці кадри можуть бути зміщені лише за допомогою громадянської війни». Вас здивувало цитування Сталіна, вам цікаво, куди автор хилить? Отже, темою цього короткого викладу є «номенклатура», а точніше питання її усунення.

Почнімо зі самого поняття. Отож, поняття «номенклатура», а пізніше «партноменклатура», з’явилося на означення радянського управлінського панівного класу. Це список осіб для призначення у владу. Це і нинішні кадри і кадровий резерв, і члени їхніх родин та родичі. Це своєрідна каста привілейованих управлінців з прямим доступом до благ. Найкраще цей феномен описав у своїй книзі «Номенклатура» радянський учений-втікач Міхаїл Восленський. Одним з геніальних його спостережень стало те, що СРСР не був соціалістичною країною, а феодальною, з поправкою на ХХ століття. Восленський прийшов до висновку, що феодал, маючи владу, експлуатує селян і стає багатшим, а капіталістові багатство дає владу.

Так-от, сучасна українська номенклатура є кров’ю від крові, плоттю від плоті старої радянської попередниці. Найбільш вправним творцем гібридного переходу від радянської до української номенклатури був Леонід Кучма. Він довів до найдосконалішого рівня стару радянську систему, надавши їй зовнішніх національних елементів. Кучма не призначав на високі посади людей, на яких у нього не було компромату. Він також є батьком кланово-олігархічної системи, яка поєднує в собі елементи і капіталістичного, і феодального.

Кучмівське «удосконалення» полягало також в тому, що досить швидко сформувалася «влада небагатьох», тобто олігархія. Почався період неперервного перебування у владі. Це означало, що утвердилася стала кадрова обойма, яка, при збереженні формальних демократичних процедур, дозволяла владі й опозиції мінятися місцями, без особливої шкоди для себе. І найважливішим було те, що ніхто і ніколи не відповів перед законом. Мафіозні порахунки з Павлом Лазаренком можна не брати до уваги.

І найважливіше, що вдалося Кучмі, – це повернути радянський принцип, коли важливим є не конституційний поділ функцій, а розподіл ролей. До слова, подібна практика розцвіла буйним цвітом за правління Петра Порошенка, коли функція генпрокурора, наприклад, була замінена на роль очільника генпрокуратури.

Щоправда, ще раніше, через часту зміну політичних таборів, відмінність між «владними» й «опозиційними» зникла. Наприклад, співзасновник олігархічних СДПУ(о) та Партії регіонів Петро Порошенко став після Революції гідності не просто президентом України, а уособленням боротьби з попереднім режимом. Що з того вийшло – видно тепер неозброєним оком. Порошенко був не тільки ставлеником старої кланово-олігархічної системи, він був її найбільш умілим захисником. Тобто стара номенклатура, приховуючи своє нутро за патріотичними й націоналістичними гаслами, вкотре задушила Українську революцію.

Якщо пригадати вульгарне «перемальовування» політиків часів Помаранчевого майдану (Миколу Азарова в помаранчевому шарфику) і збовтування старої номенклатурної крові з новою, то не важко зрозуміти, що й та революція не могла завершитися посутніми змінами. Тому досить часто стало виникати питання, а чи є якийсь інший, ніж «сталінський» або «робесп’єрівський» спосіб змінити номенклатуру? Чи можна впоратися з міцною і всюдисущою системою без крові, тим паче, якщо вона так уміло мімікрує то під справжніх патріотів, то під носіїв найціннішого державного досвіду?

Як не дивно, але яскравим прикладом альтернативи кривавим повстанням та революціям стали останні президентські вибори. Їх без перебільшення можна назвати електоральною революцією. Передусім тому, що громадяни України вперше не «купилися» на респектабельного і пафосного представника номенклатури. Переміг не просто позасистемний кандидат, переміг артист, який уже одним своїм виглядом порушує всі старі канони й уявлення про лідера нації. «Неформат» прорвався у «святая святих» так довго плеканої української номенклатурщини.

При цьому під номенклатурою варто розуміти не тільки тих, хто має владу, або їхні родини, але й культурних та публічних номенклатурників. Йдеться не тільки про міністрів, депутатів, урядовців, чиновників. Мова йде також про публічних інтелектуалів та моральних авторитетів «на підхваті» у влади. Про армію «українолюбців», що зовсім не зле жили з професії «любити Україну». Це і посередні україномовні письменники, які прикривали свою бездарність необхідністю підтримки українського слова. Це також мародери зі званнями «заслужених» і «народних», які не витримують вільної конкуренції, а тягнуть з державного бюджету собі зарплати, премії та доплати до пенсії. Це й монополісти в представленні українського культурного канону виключно в архаїчних формах: калина, шаровари, віночок, бриль, вуса, шинок, горілка, сало…

До цього ж кола належать також самопроголошені публічні інтелектуали, які замість того, щоб часто на шкоду собі відкривати суспільству очі на серйозні виклики, невтомно облизують владу й олігархів. Це – моральні авторитети, що вперто не помічають аморальності влади і закликають людей вічно терпіти «заради України». При цьому самі пречудово живуть останні 28 років з власного «авторитету». І це саме вони голосять за Україною, яку в них нібито вкрали. Не вкрали, тільки почали відтискати від корита.

І тепер уявімо собі проти кого українське суспільство повстало? Проти усталеної політичної й економічної еліти. Проти влади олігархів, з їхнім неймовірним медіа-ресурсом, купленими депутатами, політиками, партіями, фракціями та судами. Проти старої гуманітарної номенклатури. Проти імітаторів від науки й освіти. Проти псевдореформаторів та псевдоактивістів. Повстало проти номенклатурної України.

Український номенклатурний спрут обплутав все суспільство. Рубати голови – не вихід, вони регулярно відростатимуть. Але все ж вихід є. Шансом для України може стати наступний етап електоральної революції. Саме тому Верховна Рада України чинить неймовірний спротив змінам, відтягуючи дату виборів та саботуючи прийняття нового виборчого закону. Стара номенклатура розуміє, що через партійні списки прорватися буде дедалі важче. А тому залишила собі лаз у вигляді мажоритарних округів. І багато одіозної наволочі поперло «окучувати» виборців на округах.

Нагадаю, що дослівно слово «номенклатура» означає перелік імен, тобто список осіб. От і українська номенклатура змушена цими виборчими списками показати своє лице. У списках «традиційних» політсил зустрічаємо прізвища старих партійних номенклатурників вперемішку зі спонсорами. Тут найбільше вражає список «Батьківщини», яка, здається, махнула рукою на честь і гідність та вирішила наостанок покращити своє вперемішку матеріальне становище. Тому не дивуймося, якщо ця політична сила ледве переповзе через виборчий бар’єр. У списку екс-керівника СБУ Ігоря Смешка є такі виразні представники старої влади, як колишній заступник голови СБУ та екс-голова Державної митної служби. На кого це розраховано? Кому невідомо про корупцію на українській митниці? Хто не знає, чим насправді займалася СБУ. Але старі номенклатурники не можуть відпустити один одного і впевнено тягнуть на дно.

Під означення «номенклатурного» однозначно потрапляє список недавнього прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана. Такий собі симбіоз вчорашніх міністрів та депутатів. Про ще один виборчий список можна сказати: гора народила мишу. Йдеться про одіозний список партії «Європейська Солідарність». Складається враження, що Петро Порошенко просто не здатен робити висновки. Але, може, воно й на краще, бо є загроза навіть непотрапляння цієї партії в парламент. Що пізніше відбудуться вибори, то менше шансів у партії Порошенка потрапити до парламенту.

А якщо вже говорити про новий етап електоральної антиноменклатурної революції, то мова може йти про дві партії – це «Голос» співака Святослава Вакарчука та чинного президента України і в минулому актора Володимира Зеленського – «Слуга народу». Обидві політичні сили оголосили, що в їхніх лавах не буде «старих» депутатів. Обидві партії були відкриті до участі у виборчих списках. Правда, треба зауважити, що так склалося не тільки через відкритість, але й через кадровий «голод».

Саме кадровий «голод» та стислі терміни можуть зіграти з цими партіями поганий жарт. Вони не встигнуть достеменно перевірити всіх своїх висуванців. А тому дуже важливим є фідбек публічного обговорення в соціальних мережах. Приємно вражає швидка реакція й усунення сумнівних осіб зі списку, але й від скандалів у майбутньому не вберегтися.

Також важливо, щоб за цими партіями стежили не тільки проплачені політичні експерти, які лякають українців нерозумними дітьми без досвіду при владі, але й ціле громадянське суспільство. Виглядає на те, що тимчасові кадрові призначення президента Зеленського – не найкращі. На чому його можуть намагатися підловити не тільки політичні конкуренти, але й через це можуть розчаруватися палкі прихильники.

З усього сказаного випливає, що в українців таки з’явився шанс подолати стару номенклатуру, не вдаючись до війни, крові і революції.