Не «Сватами» єдиними

В океані медіа-штормів, коли «зелебобіки» б’ються з «порошколюбами», коли ніби й не було ніяких виборів і все тільки починається, мусить бути острівець стабільності. І він є – це тупа, масована, люмпен орієнтована російська пропаганда.

Оскільки з медіа-гігієною в мене не склалося і зручну інформаційну бульбашку сформувати не вдалося, я змушений спостерігати прикру картинку. Те, що завжди було в арсеналі серед аргументів «простого народу», зараз перекочувало в табір «думаючих пасіонаріїв». Навіть групи у фейсбуці не змінилися, просто тепер у них інші фанати. І як це не кумедно, саме представники «думаючої меншості». Представники «народу», підозрюю, все ще в роздумах…

Тепер ті, хто ще рік тому оперував складними термінами, цифрами і графіками, репостять емоційні й абсолютно порожні гасла. Про те, що нас грабують, переважно євреї, переважно за допомогою ГМО. Про платіжки за газ, про дорогий «борщовий набір». Про мудрого Лукашенка і китайський досвід розстрілів корупціонерів. Про Ротшильдів та ілюмінатів. Про безперспективність України і взагалі про «пора звідси валити».

Ніби життя вже мало б навчити, що Росії не потрібен жоден президент України, якщо в нього є хоч якась підтримка всередині країни. Росіянам потрібен загнаний в кут, дискредитований на Заході і в Україні, зв’язаний корупцією, готовий на все, щоб вціліти, власник печатки Президента. Як Кучма після кольчужного скандалу і вбивства Гонгадзе. Чи як Янукович.

У жодному разі я не закликаю «не розхитувати будку». Якщо цього не робити, можна збудувати Білорусь-2. Я закликаю фільтрувати інформацію. Принаймні на відповідність до власних поглядів, якщо вже людина декларує їх наявність.

Очевидно, про рівень дискусії можна лише мріяти. Непогано було б замість «рідну маму не продають» почути від прихильника мораторію на продаж землі його рефлексії на «Дозрівають грона гніву» Стейнбека. Чи про нагадування, що 1932 року земля таки «належала народу», якщо виступає «лібертаріанець». Наразі ж доводиться задовольнятися тим, що є. А є в нас, наприклад, інформація про те, що Кнесет Ізраїлю виділив якісь мільярди на купівлю наших (так, так, саме наших) чорноземів.

Зрозуміло, що автори подібних вкидів не настільки примітивні, як їхні споживачі, тому є багато іншої цікавої інформації, щоб полегшити «перетравлення» «новини» про хитрий Кнесет. Про здоров’я родини і роль «правильної енергетики», про «сильні молитви» і «ікони, які допомагають, якщо їх розмістити в своїй стрічці новин». Або «що не можна робити в свята» (там про пусті відра ще, про позичання грошей і тому подібне «не виносити сміття після настання сутінків»).

Обов’язково має бути частина «новин» про конфлікти на національному ґрунті. Ксенофобія – один з найулюбленіших інструментів росіян. Якщо когось образили в трамваї міста Лодзь і цим хтось виявився українець, про це потрібно волати щонайменше два тижні.

Обов’язково – рубрика про зажерливих чиновників. І як з ними борються диктатори в Середній Азії. Щоб зрозуміло було простому народу.

Подібні новини формують цікаву картину світу, яка дивовижним чином збігається з російською. Якщо Норвегія – то про «нафту і газ, які належать народу». Якщо про Білорусь – то про «звільнення поганого начальника за 10 хвилин».

Має бути ностальгія за совком, причому якась особливо люта, у стилі Задорнова. Наприклад, що ніхто не користувався пасками безпеки і всі живі-здорові. І був сніг взимку, купання в озері влітку та розбиті коліна.

Трошки невибагливого гумору (де алкоголізм – не хвороба, а предмет гордості в стилі «что руському хорошо, то немцу смерть») – і компот готовий. Можна бути в курсі актуальних подій. І нікого не бентежить, що в цьому цирку сусідять між собою Дубінський і владика Гузар, Фаріон і Ремарк, якісь цитати Бісмарка про те, як перемогти Росію.

Є, щоправда, одна характерна риса, яка відрізняє наші дискусії від російських вкидів. Наявність чи відсутність «царя». Якщо про «мудрого царя» (в різних іпостасях) – це, найімовірніше, виповзло з північного болота, і я маю на увазі не Фінляндію.

Так-от, про «царя». Колись цар Пірр, здобувши перемогу над армією Риму, спробував укласти «вигідний мир». Але не зміг домовитися. Занадто багато в Римі було «царів», занадто різними були їхні інтереси. У кожного з них була своя думка, і жоден не мав можливості «злити» чи «здати» Рим. Такий от рецепт від «зради».

А будку розхитувати можна і навіть треба. Головне розуміти для чого. Щоб не виявилося в кінці, що це був «русский бунт, бессмысленный и беспощадный».

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *