Пішов воювати, коли народилася донька, – кулеметник «Плюшкін»

Кулеметник з позивним «Плюшкін» на фронті вже більше ніж пів року, але вважає, що він сюди «тільки прибув». Для нього все просто і штатно. Коли стріляють – хлопці просто відстрілюються.

Пил та вибоїни фронтової дороги, прострелений знак «Попасна». Попереду взводна вогнева позиція якоїсь роти і батальйону 59-ї Окремої механізованої бригади Збройних сил України. Коли треба довбати міліметр за міліметром важкий кам’янистий торф, щоби забезпечити собі укріплення, – «очам страшно, а руки роблять».

І лише коли мова заходить за доньку, голос чоловіка починає злегка тремтіти, а на очах мало не з’являється сльоза. Але рука залишається твердою, тримаючи важкий ПКМ. Саме так, як і повинна працювати правиця доброго кулеметника, щоби влучна черга швидко та ефективно залишала серед ворожих бойових порядків «гарячі вакансії». І це не дивно, адже скромний український хлопець Богдан із позивним «Плюшкін» – справжній герой. Один із тих, хто поверне мирне небо над Українським Донбасом та синьо-жовті прапори над Кримом.

– Давно воюєте?
– 7 місяців.
– Як батьки?
– Нормально.
– Знають, де Ви?
– Ні. Я їм не казав.
– Часто тут буває стрільба?
– Не дуже. Але трохи буває.
– Що робите у таких випадках?
– Відстрілюємося.
– Вдало?
– Більш-менш.
– Що було найважче за цей час?
– Я тільки приїхав. У мене ще нічого такого не було тут, щоби називати це найважчим.
– Для людини іноді не те що відстрілюватися, ніготь зламати важко…
– Як для кого. Я наче переборов цей страх. Захотів. Прийшов. Будемо пробувати.
– Як пройшов Ваш перший бій?
– Нормально.
– А коли була та межа, до якої вам було страшно, а після якої стало уже легше?
– Ще такої не було межі.
– Що відчуваєте, коли по вас ведуть вогонь?
– Адреналін.
– Заради чого ви тут, чому прийняли для себе таке рішення?
– Ну як, я хочу жити в Україні, а не в Росії. У мене росте дочка, хочу щоби вона жила нормально.
– Скільки років донечці?
– Два.
– Вона ще не знає, де ви, не розуміє?
– Ще ні.
– А як дружина?
– Зразу не хотіла відпускати. Але що поробиш – погодилася. Відпустила.
– Прийняла Ваш вибір?
– Так.
– Чи були якісь, можливо, смішні чи курйозні випадки?
– Тут ще не було. Я тільки сюди приїхав. То я був у навчальному центрі.
– А чим займалися до служби?
– Зоотехніком був.
– Сьогодні не жалієте про такий свій вибір?
– Ні. Поки ні.
– А як хлопці, як колектив?
– Нормально. Хлопці нормальні. Колектив теж. Більшість хлопців тут з досвідом. І розкажуть, і покажуть, як, що, куди.
– А коли прибуває молоде поповнення, важко їх навчати?
– Усе залежить від людини. Якщо людина хоче вчитися – вона буде вчитися.
– Які риси потрібні українському військовому?
– Мужність, справедливість. Щоби він хотів досягти своєї мети і йшов до неї всупереч труднощам.
– Що ви плануєте на майбутнє?
– Продовжувати воєнну кар’єру. Служити далі.
– А якщо війна закінчиться?
– Тоді військову кар’єру. Це заради захисту України, а не заради війни.
– А з якого часу ви зрозуміли, що готові ризикувати життям заради України?
– Коли народилась дочка. Коли я зрозумів, що не заради себе живу, а заради неї.
– Багато людей вважають, що прапори не мають значення, що діти і так, і так будуть в школу ходити…
– Це як для кого. Люди іноді не розуміють нас. Вони хотіли одного. Тепер хочуть другого. Якби було більше єдності – було б набагато краще.
– Тут важка кам’яниста земля. Позиції робили вручну, як вистачало сил?
Очі бояться, а руки роблять. Щось раніше будували. Щось ми розширили.
– Декілька слів для близьких?
Мирного неба. Слава Україні!

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *